| Статья написана 8 декабря 2020 г. 19:54 |
Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), (8 (21) липня 1907, Житомир — 10 червня 1944, Концентраційний табір Заксенгаузен) — український поет, політичний діяч, археолог. Син відомого українського поета Олександра Олеся. Найраніші твори О. Ольжича — дитяча проза., Оповідання «Дивна подорож», «Скеля» і «Хитрий математик» Ольжич написав у дитячому та підлітковому віці саме для дітей, У нестерпно довгі роки розлуки лише листи давали змогу спілкуватися йому з батьком. У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України зберігається значний масив епістолярного діалогу О. Ольжича та О. Олеся, Олег посилає батькові свої шкільні твори, реферати, перші поетичні рядки та вже завершені оповідання, сподіваючись на його оцінку та поради, намагається також окреслити коло своїх інтересів та уподобань. З листів дізнаємося, як Олег цікавився усім живим. Він описує «боротьбу зими з весною», повернення «зграї різних птиць». Водночас розповідає про своє «життя, думки, поривання». Проте зазначає: «Я так думаю, що ніякі листи не скажуть тобі про мене, як мої самостійні твори». Саме в цих дитячих листах, які дбайливо зберегли для нас О. Олесь і Віра Антонівна, знаходимо перші спроби пера Олега. Дитячі твори Олега Кандиби, часто підписані псевдонімами «О. Світанок» та «О. Невідомий», це опис природи, своєрідний «малюнок з натури» («Весняний гість»), враження від фантастичних пригод на невідомій планеті («Дивна подорож»), надзвичайно цікаві спостереження над життям ставка та його мешканців («Під водою і коло неї»), переказ відомої української народної казки («Казка про кривду та правду»). Оповідання «Дивна подорож» належить Олегу ОЛЬЖИЧУ (в рукописі підписане пседонімом «О. Невідомий») — з архіву О. Олеся, переданого до Інституту літератури АН України. Вперше було надруковане у книзі «Незнаному воякові» (Фундація О. Ольжича, Київ, 1994) /Ярослав Никитин/
«Цілий вечір учора просидів я за книжкою «Небо і Зірки». Голова моя була повна ріжних думок, і десятки питань виникали у мене у голові, лишаючись без відповіді. Більш за все цікавив мене загадковий Марс. От як би вигадати таку машину, щоб дістатися туди! …Як попали ми туди, не скажу. Попали, та й годі. Нас було троє: я і мої товариші Павлик і Михась. Озброєні ми були дуже добре. У кожного з нас було по тугому лукові і порядному мішку зі стрілами. Крім того, ми мали по добрій дубовій палюзі з залізним кінцем. За плечима були мішки з ріжними запасами. Коли ми висадились на сей невідомий берег, було за південь, сонце пекло досить сильно. Ми знаходились у великій кам’яній пустелі. Очі не радувала ні одна зелена рослина, ми не зустрічали ні одної живої істоти. Скрізь сірий граніт та жорсткий пісок. Михасеві навіть захтілося повернутись додому на зелені килими нашої України, але повертатись було вже пізно, і хоча він і говорив нам, що зовсім нецікаво подорожувати по мертвій пустелі, та примушений був за нами йти. На щастя, нам не прийшлося довго сумувати: в далечіні щось зазеленіло. Ми поспішили туди і швидко побачили ліс з невеликих дерев і кущів. Праворуч од нього тягнулись болота, вкриті зеленою травицею і ріжнобарвними квітками. Коли ми увійшли у се нове зелене царство, цілі зграї дрібних пташок знімались з-під наших ніг і злякано щебетали, знову ховаючись у кущах. Хмари бридких, великих, зелених мух і струнких комарів крутились круг нас у веселому танку. Чудові метелики і ріжнокольорові бабки то спочивали на квітках, то підіймались високо угору і здавалися чорними крапками на фоні темно-синього неба. А квіти! Скільки їх було тут! Високі, великі квітки, схожі на нашу рожу, гойдали своїми жовтими голівками. Дрібнесенькі незабудки, як килим, укривали по деяких місцях землю. На кочках синіли гіганти-дзвіночки, а білі дрібні квіточки на довгих стеблинах росли у самій воді. Усіх і не перелічиш. Теж на болоті росли кумедні кактуси і ніжні мімози, що звертали своє листячко, коли до них приторкнутись. Там, де сухіше, на горбочках та по невисоких горах, переважали хвойові дерева. Невеличкі сосни, ялини та піхти. Де-не-де попадались і дубочки. Вечоріло. Ми йшли і з захопленням оповідали один одному свої вражіння. «Хіба хто з людей бачив таку країну, якою любуємось зараз ми!» І справді, на небі з’явилося багато чудових зірок, а цілих два місяці освітлювали нам дорогу. Нашу увагу звернув на себе великий чудний кактус, Я стрелив у нього, і враз те місце, де черкнула моя стріла, загорілося фосфоричним світом. Ми били палками по кактусах, що стояли круг нас густою стіною, і за нами зоставалася ясна стежка. Та ось попереду заблищала вода і ми побачили широку річку, а коло неї високі кам’яні скелі. Нам хтілося спати, і, щоб укритись від холоду, ми думали скористуватися невеличкою печерою. Але скільки ми не йшли, не. могли дійти до кінця сієї печери. Нарешті ми зрозуміли, що вона має форму кола і ми кружляємо увесь час круг товстелезної кам’яної підпори. Викресавши вогню і запаливши ліхтар, ми побачили декілька тяжких кам’яних лав, зіставлених у коло. Ми зрозуміли, що попали у хату тутешніх мешканців. Зоставатися ночувати тут було небезпечно, і ми порішили зараз же покинути сей ненадійний захисток. Ледве ми встигли вийти з печери, як побачили двох тубільців, що верталися, мабуть, з полювання, бо несли кожен по убитій тварині. Вони були більш схожі на жаб, ніж на людей. Одягнені були вони в звірячі шкури, а бридкі голови їх були вкриті цілою копною рудого довгого волосся. Рот їхній нагадував пташиний дзьоб. Ми подякували Богові, що не зустрілися з ними у печері. Переночували ми у кущах, а другого дня уранці побачили величезного птаха, що спочивав, сидячи на скелі. Птах міцно спав, і ми скористувалися цим, щоб вилізти на нього і зручно вмоститись на широкій спині. Почувши щось непевне, се чудовисько знялося і почало підніматися угору, а ми тим часом одноголосно охрестили його «Прокиданням». Коли він почув се імня, то стрепенувся, бо се була його назва, і стрілою понісся до ясної зірочки, що на чистому небі. Ми надовго покидали чарівний Марс, щоб знову побачити рідні степи, ліси, гори та ріки. «Прокиданню» не дозволено було попадати в атмосферу Землі, і тому він скинув нас з висоти 250 верст. Не знаю, що сталося з моїми товаришами, знаю тільки, що я попав прямісенько у димар своєї хати, а з димаря у ліжко. Я падав з великої височини, але зовсім не забився». О. Невідомий
|
|
|