«Цілий вечір учора просидів я за книжкою «Небо і Зірки». Голова моя була повна ріжних думок, і десятки питань вини­кали у мене у голові, лишаючись без відповіді. Більш за все цікавив мене загадковий Марс. От як би вигадати таку маши­ну, щоб дістатися туди!

…Як попали ми туди, не скажу. Попали, та й годі. Нас було троє: я і мої товариші Павлик і Михась. Озброєні ми були дуже добре. У кожного з нас було по тугому лукові і поряд­ному мішку зі стрілами. Крім того, ми мали по добрій дубо­вій палюзі з залізним кінцем. За плечима були мішки з ріжними запасами. Коли ми висадились на сей невідомий берег, було за південь, сонце пекло досить сильно. Ми знахо­дились у великій кам’яній пустелі. Очі не радувала ні одна зелена рослина, ми не зустрічали ні одної живої істоти. Скрізь сірий граніт та жорсткий пісок. Михасеві навіть захтілося повернутись додому на зелені килими нашої України, але повертатись було вже пізно, і хоча він і говорив нам, що зовсім нецікаво подорожувати по мертвій пустелі, та приму­шений був за нами йти. На щастя, нам не прийшлося довго сумувати: в далечіні щось зазеленіло. Ми поспішили туди і швидко побачили ліс з невеликих дерев і кущів. Праворуч од нього тягнулись болота, вкриті зеленою травицею і ріжнобарвними квітками. Коли ми увійшли у се нове зелене цар­ство, цілі зграї дрібних пташок знімались з-під наших ніг і злякано щебетали, знову ховаючись у кущах. Хмари брид­ких, великих, зелених мух і струнких комарів крутились круг нас у веселому танку. Чудові метелики і ріжнокольорові бабки то спочивали на квітках, то підіймались високо угору і здавалися чорними крапками на фоні темно-синього неба. А квіти! Скільки їх було тут! Високі, великі квітки, схожі на нашу рожу, гойдали своїми жовтими голівками. Дрібне­сенькі незабудки, як килим, укривали по деяких місцях землю. На кочках синіли гіганти-дзвіночки, а білі дрібні квіточки на довгих стеблинах росли у самій воді. Усіх і не перелі­чиш. Теж на болоті росли кумедні кактуси і ніжні мімози, що звертали своє листячко, коли до них приторкнутись.

Там, де сухіше, на горбочках та по невисоких горах, пере­важали хвойові дерева. Невеличкі сосни, ялини та піхти. Де-не-де попадались і дубочки.

Вечоріло. Ми йшли і з захопленням оповідали один одному свої вражіння. «Хіба хто з людей бачив таку країну, якою любуємось зараз ми!» І справді, на небі з’явилося багато чудових зірок, а цілих два місяці освітлювали нам дорогу. Нашу увагу звернув на себе великий чудний кактус, Я стре­лив у нього, і враз те місце, де черкнула моя стріла, загорі­лося фосфоричним світом. Ми били палками по кактусах, що стояли круг нас густою стіною, і за нами зоставалася ясна стежка. Та ось попереду заблищала вода і ми побачили широку річку, а коло неї високі кам’яні скелі. Нам хтілося спати, і, щоб укритись від холоду, ми думали скористуватися невеличкою печерою. Але скільки ми не йшли, не. могли дійти до кінця сієї печери. Нарешті ми зрозуміли, що вона має форму кола і ми кружляємо увесь час круг товстелезної кам’яної підпори. Викресавши вогню і запаливши ліхтар, ми побачили декілька тяжких кам’яних лав, зіставлених у коло. Ми зрозуміли, що попали у хату тутешніх мешканців.

Зоставатися ночувати тут було небезпечно, і ми порішили зараз же покинути сей ненадійний захисток. Ледве ми встиг­ли вийти з печери, як побачили двох тубільців, що верта­лися, мабуть, з полювання, бо несли кожен по убитій твари­ні. Вони були більш схожі на жаб, ніж на людей. Одягнені були вони в звірячі шкури, а бридкі голови їх були вкриті цілою копною рудого довгого волосся. Рот їхній нагадував пташиний дзьоб. Ми подякували Богові, що не зустрілися з ними у печері. Переночували ми у кущах, а другого дня уранці побачили величезного птаха, що спочивав, сидячи на скелі. Птах міцно спав, і ми скористувалися цим, щоб вилізти на нього і зручно вмоститись на широкій спині. Почувши щось непевне, се чудовисько знялося і почало підніматися угору, а ми тим часом одноголосно охрестили його «Проки­данням». Коли він почув се імня, то стрепенувся, бо се була його назва, і стрілою понісся до ясної зірочки, що на чисто­му небі. Ми надовго покидали чарівний Марс, щоб знову побачити рідні степи, ліси, гори та ріки. «Прокиданню» не дозволено було попадати в атмосферу Землі, і тому він ски­нув нас з висоти 250 верст. Не знаю, що сталося з моїми товаришами, знаю тільки, що я попав прямісенько у димар своєї хати, а з димаря у ліжко. Я падав з великої височини, але зовсім не забився».

О. Невідомий